Київська міська громадська організація «Амазонки»
ГоловнаРазом проти ракуПорадиБрошюриКонсультаціїПартнериКонтакти
Рання діагностика рятує життя
› ›

Раку боятись не можна

Біла клітинка.
Чорна клітинка.
Життя – шахівниця: грай собі й грай.
Сонце – хмаринка.
Усміх – сльозинка.
Може, це сниться?
Та ти не питай!
Зуби лиш зціплюй...
Клітка – клітинка!
Ген знову по колу світло й пітьма.
Не гортається клята сторінка!
Не кінчається люта зима!
Чорна клітинка!
Біла клітинка!
Хто розділяє вас на кольори?
Може, це програш? Чи тільки зупинка?
Годі питати!
Знов шахи бери.

Життя і справді схоже на гру в шахи. Особливо, коли твоє тіло (точніше твій біоматеріал) починають роздивлятися у мікроскоп лікарі, видивляючись оті сумнозвісні ракові клітини. Моя страшно цікава гра в рак розпочалася восени 2018 року з діагнозу стромальна саркома ендометрія. Ніколи не забуду миті, коли вперше почула свій діагноз! Тоді мені здалося, що прийшов кінець... Але:

Буває, що світ починається там, де кінець, там, де, гадалось, немає ні вчора, ні завтра, де сподіватись на краще – безглуздо й не варто...

Зненацька усе починається там, де кінець, де тиша лишилась крихка, наче серцебиття, й ти, як востаннє, наповнюєш киснем легені... Знаєш, а Бог – він не просто, він все-таки геній, який з порожнечі виштовхує світ у життя.

Сьогодні, озираючись назад, я дякую за кожен день, прожитий від 14 листопада 2018. Бо тоді я вперше збагнула, що життя – воно не назавжди, воно схоже на чарівну кришталеву кулю, яка будь-коли може розбитися. Відтоді я навчилася цінувати кожну мить і радіти кожному новому ранку, Особливо, якщо, зустрічаючись з рідним тілом після сну, не відчуваю болю.

Перші місяці після операції я ховалася від людей. Мені здавалося, що та Марія, якою я колись була, померла. Я не могла писати, працювати, навіть підводитися з ліжка - боялася, що земля під ногами розійдеться, і я провалюсь у глибоку прірву. Як би не психолог, до якого я звернулася за допомогою, навіть не уявляю, чи змогла б оговтатися. На щастя, пів року психотерапії не пройшли даремно.

Та говорити про рак відкрито я почала влітку 2020 року. Тоді мене спідкав другий діагноз, рак ротової порожнини.

Онкологи призначили мені 35 сеансів опромінення. На половині курсу я вже не могла говорити, ані їсти-пити через променевий стоматит і задихалася від набряку гортані. Якось я спробувала заплакати, але носоглотка страшенно боліла, тож я змушена була відмовитися від задоволення пожалітися. Отож, безсила і виснажена я лежала і думала про те, чому саме мій мовленнєвий апарат було уражено онкологією? Адже найкраще, що я можу робити у своєму житті, - говорити, красиво, поетично, емоційно!

Чому ж у мене забрали мій мелодійний голос? Тоді я вирішила, що другий діагноз – це розплата за те, що я соромилася говорити про рак, хотіла сховатися від онкології, бо злякалася смерті. Ось так народився культурно-соціальний проєкт «Раку боятись не можна»

Я надзвичайно вдячна радіологам та медперсоналу, з якими познайомилася підчас лікування! Ці люди підтримували мене протягом усіх трьох з половиною місяців: давали поради і рекомендації, як полегшити наслідки опромінення, підбадьорювали, створювали сприятливі умови. Саме вони надихнули мене на створення проєкту «Раку боятись не можна», бо говорили про хворобу, як про певний етап у житті, а не про горе.

Чому саме така назва «Раку боятись не можна»? Майже 2 роки я боялася, що хвороба повернеться. І вона таки повернулася! Увесь той час я жила у постійній тривозі: прокидалася вночі і довго дослухалася, чи не множаться в мені ракові клітини, чи не росте якась пухлина? І в роті з’явилося утворення, яке усього за 3 місяці виросло в діаметрі 4 см, і вже затуляло мені горло, не даючи дихати.

Отже 2 роки свого життя я витратила на страхи, а могла б щодня радіти тому, що жива. Крім того, якщо ми чогось боїмося, то воно таки трапляється з нами. Багато людей бояться навіть говорити слово «рак», а коли онкологія зненацька приходить у їхнє життя, вони бояться іти до лікаря, втрачаючи час, ризикуючи отримати 4 ступінь хвороби. Зазвичай від раку помирають через те, що запізно звернулися до лікарів. Та навіть у складних випадках є шанси на одужання!

Головною метою проєкту «Раку боятись не можна» є змінити у суспільстві ставлення до онкологічних захворювань і людей, що пережили чи зараз переживають рак, щоб українці, нарешті, зрозуміли: рак – це не кінець, це ще одна грань нашого життя. Крім того, я і мої однодумці прагнемо об’єднати онкологів та їхніх потенційних пацієнтів, аби люди частіше зверталися за консультацією до лікарів і мали можливість говорити зі справжніми фахівцями. Ще одна наша мета – допомогти людям адаптуватися до нормального життя після лікування на етапі ремісії.

У жовтні 2021 культурно-соціальному проєкту «Раку боятись не можна» виповнився лишень рік. За цей час нам вдалося небагато: створити онлайн спільноту «Онкопереможці разом», що об’єднує онкоодужуючих, лікарівв-онкологів та волонтерів; залучити до співпраці психологів і арттерапевтів; провести кілька телепередач і пресконференцій на тему онкології. Найприємнішим досягненням став літературно-соціальний конкурс «#рак_боятись_не_можна», за підсумками якого було видано однойменний альманах з віршами та оповіданнями літераторів з усієї України. Серед учасників першого Всеукраїнського літературного конкурсу на онкотематику виявилося чимало людей, які самі пережили рак.

Багато хто з них писав мені листи вдячності за те, що вони отримали можливість уперше розповісти про свій досвід і поділитися власними історіями успіху.

Саме це надихає мене працювати далі!

Окрема подяка акторам Кам’янського музично-драматичного театру імені Лесі Українки, які на благодійних засадах залучилися до нашого проєкту і створили відеоцикл #рак_боятись_не_можна

Завдяки акторам вірші переможців літературного конкурсу залунали на всю Україну і за її межами.

Марія Дружко, м. Кам’янське

В будь якій життєвій ситуації треба вміти бути щасливою!←Shift
У ТНПУ відбувся тренінг «Здоров’я понад усе»Shift→
X